Надмірний формалізм? Зловживання повноваженнями!
Свідомо цитую рішення апеляційного суду.
Тут все про Івк зв’язок. Тобто про відеоконференції в суді.
Ні додати, ні прибрати.
Особливо мені подобається визначення “надмірний формалізм”.
В моєму лексиконі це перешкоджання адвокатській діяльності.
То ж будемо притягати до відповідальності оцих … оцю заваду правосуддю.
Читайте!
“Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а відповідно до статті 6 Конвенції таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які мають бути справедливими.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до частин першої та другої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Згідно із пунктом 4 частини п`ятої зазначеної статті суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.
Статтею 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Відповідно до § 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 06 вересня 2007 року, заява № 3572/03 у справі «Цихановський проти України», національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також, чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 10 липня 1984 року у справі «Гінчо проти Португалії» передбачив, що держави – учасниці Ради Європи зобов`язані організовувати свою правову систему таким чином, щоб забезпечити додержання положень пункту 1 статті 6 Конвенції та вимог щодо судового розгляду упродовж розумного строку.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначив про обов`язок заявника демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
У пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини від 15 травня 2008 року у справі «Надточій проти України» (заява № 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін – один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду – передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Судова колегія зауважує, що позивачем неодноразово заявлялось клопотання про розгляд справи в режимі відеоконференції, а також він просив у позові забезпечити його особисту участь в судових засіданнях шляхом доставки до суду з Харківського СІЗО.
Згідно п.2 ч.1 ст.43 ЦПК України учасники справи мають право подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам.
Відповідно до ч.1,2 ст.58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника.
Відтак, наявність в учасника процесу представника не виключає її участі у розгляді справи за наявності на те волевиявлення.
Європейським судом з прав людини зазначено, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду скарг заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (див. рішення у справах «Zubac v. Croatia», «Beles and Others v. the Czech Republic», № 47273/99, пп. 50-51 та 69, та «Walchli v. France», № 35787/03, п. 29).
При цьому, Європейський суд з прав людини (далі також – ЄСПЛ) провів лінію між формалізмом та надмірним формалізмом. Так, формалізм є явищем позитивним та необхідним, оскільки забезпечує чітке дотримання судами процесу. Надмірний же формалізм заважає практичному та ефективному доступу до суду. Формалізм не є надмірним, якщо сприяє правовій визначеності та належному здійсненню правосуддя.
У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Kutic v. Croatia», заява №48778/99, пункт 25).
Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) може позбавити заявників права звертатися до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Perez de Rada Cavanilles v. Spain»).
Щодо висновків суду в частині порушення позивачем строку на звернення з клопотанням про призначення відеоконференції судова колегія зазначає, що суд першої інстанції вдався до надмірного формалізму при вирішенні вказаного питання.
Задля дотримання принципу змагальності учасників справи, що виражається у рівності прав щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом, клопотання про розгляд справи в режимі відеоконференції підлягало б задоволенню, через неможливість прибуття у судове засідання позивача внаслідок його перебування у СІЗО та реальної відсутності самостійної реалізації свого права прибути до залу суду, оскільки це поза його волею.
Отже, суд першої інстанції не врахував його конституційне право на участь у судовому розгляді, надання суду доказів та наведення міркування з приводу своєї позовної заяви та можливих заперечень інших учасників справи.
Відповідно до ст.379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
З огляду на наведене, беручи до уваги положення ч.1 ст.379 ЦПК України апеляційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувана ухвала суду від 24 березня 2020 року в оскаржуваній частині підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.”
Чи потрібно відводити суддю першої інстанції?